Ірій

Серед вигаслих хризантем
огніздилися сизі шурхоти.
Серце – яблуко золоте –
стигле слухати, стигле слухати.

Серце – яблуко між трави –

пахне вимерзлими ожинами,
пахне солодом зимовим –
не держи мене, не держи мене.

Понад вицвілі та старі
неминучі небесні ірії,
понад осені говори –
і почую я, і повірю я…

Вітер – старий муедзин,

вітер, сліпий і солоний,

птаство скликає безсонне

в тиху мечеть із лози.

Знає вербова мечеть

ціну і співам, і схлипам.

Пасмо столітньої липи

аж понад гіллям тече,

аж над галуззям бринить

голосом пізнього зілля,

пахне, мов хустка недільна,

сходить морозом чи цвіллю –

не розбереш з далини…

А межи пізніх ожин,

сам, наче птаство, безсонний,

вітер сидить на ослоні,

вітер, сліпий і солоний,

вітер – старий муедзин.