Жива антологія української поезії: Юрій Андрухович. * * * *

Жива антологія української поезії: Юрій Андрухович. * * * *: Самоспалення саду, і ця нетривка погода, і розмита в деталях телевежі тупа стріла… Повз ряди манекенів, нудні, мов класична ода, ...

Ірій

Серед вигаслих хризантем
огніздилися сизі шурхоти.
Серце – яблуко золоте –
стигле слухати, стигле слухати.

Серце – яблуко між трави –

пахне вимерзлими ожинами,
пахне солодом зимовим –
не держи мене, не держи мене.

Понад вицвілі та старі
неминучі небесні ірії,
понад осені говори –
і почую я, і повірю я…

Вітер – старий муедзин,

вітер, сліпий і солоний,

птаство скликає безсонне

в тиху мечеть із лози.

Знає вербова мечеть

ціну і співам, і схлипам.

Пасмо столітньої липи

аж понад гіллям тече,

аж над галуззям бринить

голосом пізнього зілля,

пахне, мов хустка недільна,

сходить морозом чи цвіллю –

не розбереш з далини…

А межи пізніх ожин,

сам, наче птаство, безсонний,

вітер сидить на ослоні,

вітер, сліпий і солоний,

вітер – старий муедзин.

Осіннє

Це  небо – вицвіла парча,
 подвірʼя – сірі та дражливі,
 вже  тонко пахнуть димом сливи,
 і груші, і моя печаль.
 Застиг замислений павук
 на корбі сонної  криниці,
 айва схилила жовті лиця
 на пізню сонячну жорству.
 Цей світ - прозорий та простий,
 цей світ – не більший од горіха,
 іде собі, малий і тихий,
 поміж розхристаних плотів.
 І я іду та чую: там,
 де зникла стежка здичавіла,
 де досі пахнуть димні сливи,
 вже сходить у соломі прілій
 озимина – густа-густа.

*******

Це останні з позичених днів.
Не надихатись, не надивитись.
Сонце спить між кармінових китиць
у відчиненім навстіж вікні.

Це остання така пустота,
за якою ні світу, ні світла,
ані вітру, ні навіть повітря,
тільки даль золота-золота.

Це востаннє спинитись ніким –
та з тобою. І випити натще
те вино у надщербленій чаші –
надто пряне, щоб стати гірким.

Маки

Дотліє відчаю зола. Минуть дощі і катастрофи.
У осені татарський профіль, вона все випалить до тла.
 А ти сховай собі у вузлик напам"ять маківку тепла,
коли прийде твоя імла з-над палестинської Голгофи.
Кочують дні. Безцільний ряд: аби добути рік – і досить,
 неначе все уже збулося в сухих степах календаря
і все погасло, і змаліло, і вицвіло. Але горять
червоні маки у полях. І ти зриваєш їх, і носиш
у чорному, мов ніч, волоссі,
і ні про що уже не просиш,
а просто дихаєш – як я.

"Як синьоокі сиві віли ..."

Як синьоокі сиві віли
спрядуть років кошлату вовну,
Господь замісить глину білу…
Господь замісить глину чорну…

І виліпить з тієї глини
птахів – весняних та осінніх.
Вітри розвіють їх з насінням
гіркого пижма та полину.

Зійдуть в ріллі з озиминою,
як вже несила їм мовчати,
й навіки заберуть з собою
це серце, пʼяне та хрещате.

"Небо кольору стиглої сливи..."

Небо кольору стиглої сливи:
ані хмар, ані вітру, ні птиці.
Відлетіли у вирій громи й громовиці,
проросли пʼяним зелом розгонисті зливи
із пахучої глиці.

Небо кольору стиглого терну –
ані цятки – напнулося шовком.
Все навколо нарешті спинилось-замовкло.
Сонце коней гривастих до заходу верне
і заплющує око.

Небо кольору ночі-ожини:
і густе, і холодне на дотик.
Як піду, памʼятай даленіючі кроки.
Озиратись в минуле немає причини,
бо минуле – наркотик.

Небо синє моє старовинне
ген за обрій тече океанно.
Світ звучить урочисто великим органом,
і нема ні початку йому, ані спину.
Засинаймо, коханий.

Замовляння дощу

Це луна здаленілого грому
над артеріями блискавиць…
Підіймають обличчя увись
мокрі верби. Мовчи і молись.
І віддай цій воді свою втому.

Та вода, та прадавня вода,
та вода, каламутна й глибока,
воскресає у жовтих потоках
і бунтує, і бʼється, допоки
не затихне у сонних льодах.

Не спинитись травневим дощам…
І тече хай цей дощ, не втихає,
поки небо від краю до краю,
наче житню хлібину, розкрає
і до крихти роздасть прохачам.

Круки

Пробачте мене, чорні круки.
Я знаю, було вас без ліку
над вимоленим чоловіком,
що в путах своєї безтями
дощами, дощами, дощами
втікав від надсадної муки.
Гніздились йому у зіницях,
мостили шляхи синім пірʼям:
шовковим – хай більше не вірить,
легким – хай тепер не кохає.
Візьміть і мене в свою зграю –
хай більше не сниться, не сниться.