-1-

Тоді приходили боги
із млистої глевкої твані
тебе ліпити.
І розвеснілі береги
брели в краї обітовані,
як неофіти.
І я мовчала, і між нас
не було простору для вдиху,
ані для слова.
І дзвони наші імена
несли на плечах ранку тихо,
але святково.
І заблукавши між чудес,
прозоріша, немов вода
в ключі троїстому,
питала я: «Христос воскрес?»
І ти мені відповідав:
«Воістину!
Воістину!
Воістину!»

-2-

Коли ці весни

впадуть під ноги білим цвітом

і їхня виблякла палітра

в тобі почезне,

настане літо.

Розквітне рута

на східнім схилі коло броду,

де місяць пити срібну воду

не каламутну

лошата водить.

І ти настанеш.

Як колос твій землі насниться,

тоді прийду, мов тиха жниця:

Жнива, коханий, –

не косовиця.

Надвечір вітер,

що хмари гонить череваті,

лелеки принесе на хату:

гніздо мостити,

тебе кохати.

********

Це янголя руде вродилося на вишні,

коли гули джмелі і мріяли про мед.

Чумацький Шлях завмер на пагорбах всевишніх,

спинилися ураз вітрильники комет,

і буслом  час застиг у колесі ребристім,

підняв угору сад допитливе  гілля –

весь світ замовк на мить і дихав урочисто,

і ждав, як між вишень достигне янголя.

****

Скажи мені, господи, те, що ніхто не говорить,

бо я не повірю словам, що були кимось мовлені.

На північ бредуть опівденені сонячні олені,

на північ, де білі сніги розгорнули простори

прозорої тиші, де гаснуть і луни, і тіні,

де кроки легкі і нечутні, а сни – нерозгадані.

Хай ріки замерзлі розкрають залюднені гавані

на білі фіорди, словами стечуть з піднебіння

німотного неба. Одна їм лишилась розрада –

текти і текти, не питаючи русла і  значення,

крізь пальці господні, не чутні ніким і не бачені,

і танути в млі, мов далекі оленячі стада.