Ірій

Серед вигаслих хризантем
огніздилися сизі шурхоти.
Серце – яблуко золоте –
стигле слухати, стигле слухати.

Серце – яблуко між трави –

пахне вимерзлими ожинами,
пахне солодом зимовим –
не держи мене, не держи мене.

Понад вицвілі та старі
неминучі небесні ірії,
понад осені говори –
і почую я, і повірю я…

Вітер – старий муедзин,

вітер, сліпий і солоний,

птаство скликає безсонне

в тиху мечеть із лози.

Знає вербова мечеть

ціну і співам, і схлипам.

Пасмо столітньої липи

аж понад гіллям тече,

аж над галуззям бринить

голосом пізнього зілля,

пахне, мов хустка недільна,

сходить морозом чи цвіллю –

не розбереш з далини…

А межи пізніх ожин,

сам, наче птаство, безсонний,

вітер сидить на ослоні,

вітер, сліпий і солоний,

вітер – старий муедзин.

Осіннє

Це  небо – вицвіла парча,
 подвірʼя – сірі та дражливі,
 вже  тонко пахнуть димом сливи,
 і груші, і моя печаль.
 Застиг замислений павук
 на корбі сонної  криниці,
 айва схилила жовті лиця
 на пізню сонячну жорству.
 Цей світ - прозорий та простий,
 цей світ – не більший од горіха,
 іде собі, малий і тихий,
 поміж розхристаних плотів.
 І я іду та чую: там,
 де зникла стежка здичавіла,
 де досі пахнуть димні сливи,
 вже сходить у соломі прілій
 озимина – густа-густа.

*******

Це останні з позичених днів.
Не надихатись, не надивитись.
Сонце спить між кармінових китиць
у відчиненім навстіж вікні.

Це остання така пустота,
за якою ні світу, ні світла,
ані вітру, ні навіть повітря,
тільки даль золота-золота.

Це востаннє спинитись ніким –
та з тобою. І випити натще
те вино у надщербленій чаші –
надто пряне, щоб стати гірким.

Маки

Дотліє відчаю зола. Минуть дощі і катастрофи.
У осені татарський профіль, вона все випалить до тла.
 А ти сховай собі у вузлик напам"ять маківку тепла,
коли прийде твоя імла з-над палестинської Голгофи.
Кочують дні. Безцільний ряд: аби добути рік – і досить,
 неначе все уже збулося в сухих степах календаря
і все погасло, і змаліло, і вицвіло. Але горять
червоні маки у полях. І ти зриваєш їх, і носиш
у чорному, мов ніч, волоссі,
і ні про що уже не просиш,
а просто дихаєш – як я.

"Як синьоокі сиві віли ..."

Як синьоокі сиві віли
спрядуть років кошлату вовну,
Господь замісить глину білу…
Господь замісить глину чорну…

І виліпить з тієї глини
птахів – весняних та осінніх.
Вітри розвіють їх з насінням
гіркого пижма та полину.

Зійдуть в ріллі з озиминою,
як вже несила їм мовчати,
й навіки заберуть з собою
це серце, пʼяне та хрещате.

"Небо кольору стиглої сливи..."

Небо кольору стиглої сливи:
ані хмар, ані вітру, ні птиці.
Відлетіли у вирій громи й громовиці,
проросли пʼяним зелом розгонисті зливи
із пахучої глиці.

Небо кольору стиглого терну –
ані цятки – напнулося шовком.
Все навколо нарешті спинилось-замовкло.
Сонце коней гривастих до заходу верне
і заплющує око.

Небо кольору ночі-ожини:
і густе, і холодне на дотик.
Як піду, памʼятай даленіючі кроки.
Озиратись в минуле немає причини,
бо минуле – наркотик.

Небо синє моє старовинне
ген за обрій тече океанно.
Світ звучить урочисто великим органом,
і нема ні початку йому, ані спину.
Засинаймо, коханий.

Замовляння дощу

Це луна здаленілого грому
над артеріями блискавиць…
Підіймають обличчя увись
мокрі верби. Мовчи і молись.
І віддай цій воді свою втому.

Та вода, та прадавня вода,
та вода, каламутна й глибока,
воскресає у жовтих потоках
і бунтує, і бʼється, допоки
не затихне у сонних льодах.

Не спинитись травневим дощам…
І тече хай цей дощ, не втихає,
поки небо від краю до краю,
наче житню хлібину, розкрає
і до крихти роздасть прохачам.

Круки

Пробачте мене, чорні круки.
Я знаю, було вас без ліку
над вимоленим чоловіком,
що в путах своєї безтями
дощами, дощами, дощами
втікав від надсадної муки.
Гніздились йому у зіницях,
мостили шляхи синім пірʼям:
шовковим – хай більше не вірить,
легким – хай тепер не кохає.
Візьміть і мене в свою зграю –
хай більше не сниться, не сниться.

-1-

Тоді приходили боги
із млистої глевкої твані
тебе ліпити.
І розвеснілі береги
брели в краї обітовані,
як неофіти.
І я мовчала, і між нас
не було простору для вдиху,
ані для слова.
І дзвони наші імена
несли на плечах ранку тихо,
але святково.
І заблукавши між чудес,
прозоріша, немов вода
в ключі троїстому,
питала я: «Христос воскрес?»
І ти мені відповідав:
«Воістину!
Воістину!
Воістину!»

-2-

Коли ці весни

впадуть під ноги білим цвітом

і їхня виблякла палітра

в тобі почезне,

настане літо.

Розквітне рута

на східнім схилі коло броду,

де місяць пити срібну воду

не каламутну

лошата водить.

І ти настанеш.

Як колос твій землі насниться,

тоді прийду, мов тиха жниця:

Жнива, коханий, –

не косовиця.

Надвечір вітер,

що хмари гонить череваті,

лелеки принесе на хату:

гніздо мостити,

тебе кохати.

********

Це янголя руде вродилося на вишні,

коли гули джмелі і мріяли про мед.

Чумацький Шлях завмер на пагорбах всевишніх,

спинилися ураз вітрильники комет,

і буслом  час застиг у колесі ребристім,

підняв угору сад допитливе  гілля –

весь світ замовк на мить і дихав урочисто,

і ждав, як між вишень достигне янголя.

****

Скажи мені, господи, те, що ніхто не говорить,

бо я не повірю словам, що були кимось мовлені.

На північ бредуть опівденені сонячні олені,

на північ, де білі сніги розгорнули простори

прозорої тиші, де гаснуть і луни, і тіні,

де кроки легкі і нечутні, а сни – нерозгадані.

Хай ріки замерзлі розкрають залюднені гавані

на білі фіорди, словами стечуть з піднебіння

німотного неба. Одна їм лишилась розрада –

текти і текти, не питаючи русла і  значення,

крізь пальці господні, не чутні ніким і не бачені,

і танути в млі, мов далекі оленячі стада.

Євангеліє від Юди

Дванадцять сліпих і зрячий.

Вино вигорає в оцет. 

І сонце безсонним світлом

кривавить брудний хітон.

І мовкне гарячий пломінь

в тринадцятім сірім оці,

холоне в льодах і мирті,

в судомі його литок.

о, аве, Маріє, аве,

у серці твоїм гіркавім

даремно сніги розтали

Дванадцять ночей не спали,

читали псалтир до ранку.

І там, де кровило слово,

пустелями бралась твердь.

Дванадцять зірок на небі.

Дванадцять мужів на ґанку.

Тринадцятий – безіменний -

таїв у кишені смерть.

о, аве, Маріє, аве,

у серці твоїм гіркавім

даремно весна настала

Дванадцять ішли неспішно,

молилися напівсонно.

Дрижав у імлі тривожно

дороги вʼюнкий сувій.

Тринадцятий у молитві

схилився, мов непритомний,

і встав, і поніс до саду

цілунок безустий свій.

о, аве, Маріє, аве,

у серці твоїм гіркавім

ця злива не перестане

Ще ніч, у югу запала,

блукала в саду незрячо,

і тричі зрікався перший,

аж вітер о тьму дзвенів.

Дванадцяти враз не стало –

зібравши своє срібляччя,

тринадцятий – біль від болю –

повісився в бузині.